Депутат Івано-Франківської обласної ради Михайло Іваночко розповів про волонтерські поїздки на схід

  • 6 Червня 2019, 15:04

З волонтерською місією, у якій був Очільник благодійного фонду «Свобода. Гідність. Перемога» Михайло Іваночко, їздив провідати побратимів на фронт і свободівець Руслан Кошулинський.

Інтерв'ю з депутатом Івано-Франківської обласної ради, головою районної організації ВО «Свобода» Михайлом Іваночком опубліковано на офіційному сайті партії, пише Перший Політичний.

Пан Михайло каже, що в націоналістичній політичній силі вже понад 10 років – з 2008. Серед побратимів та земляків пан Михайло знаний, зокрема, тим, що вже довгий час організовує волонтерські поїздки на схід і сам бере в них активну участь, очолює фонд «Свобода. Гідність. Перемога». Цікавлюся, яка зараз ситуація на сході, чим живуть волонтери і українські бійці – про що мріють, до чого прагнуть, чого чекають…

 

– Пане Михайле, відомо, що від початку війни чимало волонтерів з різних причин залишили своє заняття. Однак Ви й далі їздите до наших захисників…

– Почнемо з того, що наш фонд створений ще в 2014 році. Тоді виникла в ньому потреба через те, що з нашої надвірнянської організації дуже багато хлопців пішло до війська, аби зупинити ворога, який сунув на українську землю. Автоматично виникла потреба їм допомагати. І тоді, пам’ятаєте, був створений 5-й батальйон, який поїхав на передову, можна сказати, з одним автоматом і який спершу базувався в нас на Надвірнянщині. Я тоді був головою районної адміністрації і також дбав про його фінансування.

…Ми почали їздити ще з перших днів війни, тоді й знадобився фонд, тому що люди мали знати: куди все йде, куди везуть допомогу для війська. Фонд створили восени 2014 року. Відтоді чітко звітуємо перед людьми: куди і що відвезли.

 

– З чим саме їздите – що везете воякам?

– Вже й у цьому році ми відправили бійцям чотири автомобілі з продуктами, генераторами, всякими засобами гігієни, сокирами, лопатами. Це все те, що замовляють вояки. Також відправили дві машини з великодніми гостинцями – проводили акцію «Великодній кошик для воїна». Гостинці поїхали на Луганщину та Донеччину, де служать наші місцеві хлопці. Один автомобіль їздив у 93-тю бригаду, другий – у 128-му піхотну бригаду…

 

– Як Ви вважаєте, яке майбутнє волонтерства в Україні?

– По правді кажучи, на цьому етапі ми не звертаємо ні на кого уваги, просто робимо свою волонтерську роботу, тому що на сході служить багато наших близьких людей. Упевнений, що ті, котрі щиро займалися волонтерством з першого дня війни, ті будуть робити це й до останнього дня бойових дій. Волонтерство – це вже свого роду залежність. Я, наприклад, не можу уявити, що не поїду до хлопців. Починається свого роду «ломка» – я хочу туди, на схід, де перебувають наші захисники.

 

– Справді були на фронті понад 50 разів?

– Насправді наш фонд відправив понад 90 авто з допомогою, а я особисто був там 22 рази. Тому й суджу по собі, що волонтерство не зникне до нашої повної перемоги над окупантом. Як сказав легендарний командир УПА Мирослав Симчич, «до повної перемоги ми мусимо дойти і перемогти». Тому волонтерство буде до тих пір, доки буде війна. А ті, хто, може, на цьому займався мародерством, зароб­ляв, то ті ясно, що більше не поїдуть. Та, зрештою, люди сьогодні дають на волонтерство тільки тим, хто чітко звітує, куди йдуть гроші чи інша допомога, тим, хто показує свою роботу. Чесні волонтери будуть допомагати й воювати на боці української держави, доки триватиме війна.

 

– Не раз доводилося чути, що волонтерів під час поїздки обстріляли. Чи не боїтеся?

– І зараз ще таке часом буває, і в перші поїздки бувало. Окрім хіба що найпершої, бо тоді не розумів, куди їду. Але коли трапилося таке, що мимо нас пролітали міни, тоді зрозумів, що тут можна залишитися навічно. А потім звик. Знаєте, іноді постріли лунають в мирному житті – коли чи то поховання, чи салют, і вояки стріляють в небо, – то тоді спершу повіки сіпаються, а через кілька пострілів звикають. Так само й там на сході – звикаєш. Бувало, що нас обстрілювали, бувало, що стріляли навздогін. Особливо страшно було у Водяному в 2016 році влітку – ми тоді ледве втекли. Але нічого. Їдемо далі, бо знаємо, що там є наш друг, брат, знайомий, близький. Зрештою, покликання наше таке.

 

– Але ж Ви не сам їздите… З ким саме? Розкажіть про свою команду. Знаю, що до неї належать і колишні вояки.

– Фактично вся наша свободівська районна організація – це волонтери нашого фонду. У нашій організації Надвірнянського району є понад сто свободівців. А також понад сто симпатиків, які допомагають нам працювати. Загалом основний кістяк волонтерів – осіб 10-15, які постійно їздять на фронт. У нас є два екіпажі: мій та депутата обласної ради Василя Сенатовича. Також до нас доєднався отець – капелан Василь Довганюк, який їздить волонтером від нашого фонду. Він капелан «Карпатської Січі» – їздить тоді, коли менший вантаж. А загалом волонтерами стали вояки московсько-української війни, як-от: Олег Туєшин, Іван Степник, Ігор Голіней, Михайло Голіней, Василь Павлик, Василь Довганюк, а також це наша журналістка Вікторія Пецюк, яка висвітлює діяльність фонду. Вікторія їздила з нами на фронт узимку, коли з нами був Руслан Кошулинський. Тоді ж вона фотографувала поїздку і висвітлювала її в соцмережах. Загалом уся Надвірнянська свободівська організація працює для цієї маленької перемоги, яку маємо на даному етапі. Адже українці зупинили одну з найбільших, найпотужніших армій світу.

…Уже п’ятий рік поспіль працює наш фонд, понад чотири мільйони гривень освоєно задля допомоги українській армії, а це п’ять автомобілів, форма, взуття та інші не менш важливі речі, що немало для нашого невеликого Надвірнянського району.

 

– А як рідні? Підтримують Вас?

– Моя перша поїздка на схід відбулася 10 грудня 2014 року. З одного боку, було важко тому, що вже був на посаді голови райадміністрації і мусив виконувати певні обов’язки. А з другого – мама моя так переживала, що сказала: «От зараз лягаю на дорозі і не пускаю». А я на те мусив сказати, що переступлю і все одно поїду. Звісно, що дуже хвилювалися діти, дружина. Але що робити – звикли. Часом перед дорогою посваримося через те, а вже коли їду – то телефонують і миримося. Насправді вони все розуміють і дуже мене підтримують. Просто хвилюються, коли я на сході.

 

– Що найяскравіше запа­м’ята­лося за ці роки волонтерської діяльності? Коли було найстрашніше?

– Найстрашніше було тоді, коли хлопці з мого району влітку 2014 року поїхали на передову, а вже через три дні приїхав двохсотий – звістка про загибель. І я як керівник району мусив їхати до нього додому і казати про це дружині і дітям. Дуже було важко, але, окрім мене, ніхто це не міг зробити. Якихось три дні тому ця людина доповідала мені, що вони всім забезпечені, а невдовзі прийшла страшна звістка. Це запам’яталося як найбільш трагічний момент за ці п’ять років війни.

А найприємніше, коли ти приїжджаєш до хлопців, скажімо, з варениками і сідаєш з ними обідати. Тому що в цей момент ти відчуваєш, що потрібний, та й хлопці відчувають, що вони потрібні. Розумієш, що зробив добру роботу. Це по-нашому, по-українськи…

 

– Що можете сказати про ситуацію на фронті сьогодні? Чи змінилася вона за п’ять років війни?

 – Армія забезпечена, але не так, як собі влада на тому рекламу робить. На відсотків 30-40. Зараз п’ятеро чоловіків з нашої Надвірнянської свободівської організації пішли служити – підписали контракт, і от буквально два дні тому я спілкувався з нашим Любомиром Ковачем, він був у Львівській області на полігоні, тренувався. Запитую: «Любомире, як у вас із забезпеченням?» – «Ну як? Дали завеликі берці, дали форму не таку, як треба – завелику». Воно ніби і є, але ще діє стара радянська система.

…У 2015 році наш благодійний фонд одягнув повністю у форму цілий добровольчий Франківський четвертий батальйон. Це було знаково, ми почепили хлопцям наші шеврони. Але зараз, повторюся, армія забезпечена за радянським взірцем, тому скажу так: за п’ять років ситуація в армії поліпшилася лише відсотків на 30. Єдине що там уже такого не буває, щоб хтось з голоду помирав. Але це не те, що повинно бути в армії взірця НАТО.

 

– Розкажіть про «Вареничні то­­­локи» або «Вареничні вечорниці»…

– Це ідея мого побратима Василя Сенатовича. «Вареник для воїна» – це спосіб залучати нові ресурси для допомоги. Чим далі, тим важче допомагати війську, адже люди знесилені та й самі не дуже щось мають. А до приготування вареників залучаємо громадські організації, культурні та музичні колективи. Ми їх запрошуємо, аби вони своїми виступами веселили людей під час вареничної толоки. Таких вечорниць ми вже провели зо два десятки. Вареники залишаються свіжими понад три дні завдяки тому, що ми їх заливаємо розтопленим смальцем. Кидають потім хлопці на сковорідку ті вареники – і вже гарячі та смачні сідаєш з ними їсти. У нас був рекорд по варениках – 15 600 штук на передову! Насправді вареники – то найпростіша страва для заготівлі. Один підприємець дасть борошна, а другий дасть картоплю, чи сам з дому привезеш. Жінки зійшлися з цілого села і вже стоять та ліплять. Винаймаємо зал для роботи, і той же підприємець, який дає зал, дає і кухню та кухарів. Просто, корисно, та й який козак не любить вареників! Минулого разу весь цвіт мого села, всі активісти – разом стали і ліпили. Це було і важливо, і приємно. Ми підготували цю толоку до Великодня, то ж, наліпивши вареників, ще й гаївки водили… Закликаю всіх таке робити, а якщо потрібен досвід, то ми завжди раді допомогти, підказати, як усе правильно організувати. Такого ніхто не робить, а «Свобода» це робить.

 

– Першими на війну, відомо, пішли добровольці, а зараз в окопах переважно ті, хто на зар­платі. Чи різняться ці люди?

– Добровольці, які першими пішли на війну відразу після Революції Гідності – практично всі були націоналістами. Це люди, які зупинили московську навалу, ті, які працювали, які поширювали націо­налістичну ідею в армії. Але було зроб­лено чимало для того, щоб приглушити у свідомості вояків патріотично-націоналістичну ідею. Ліквідовано добровольчі підрозділи, армією поставили керувати колишніх комуністів, і це почало робити своє. І в цей момент почали призивати молодих хлопців до війська, але тих, які раніше ховалися від армії. На передовій нині бракує людей. У тих частинах, де, скажімо, має бути 20 чоловік, їх троє, четверо. Нема кому служити, але це вже інше питання.

 

– Яким передбачаєте цей рік для України у воєнному і політичному плані?

– Від нової влади не чекаю змін на краще – це ж фактично одні олігархи змінили інших. Думаю, люди підтримають націоналістів, і ми отримаємо потужну фракцію в парламенті, яка зможе протистояти режиму внутрішньої окупації. Свободівцям потрібно щонайменше 20 відсотків, аби вже найближчим часом захистити націю та Україну. Ось з таким меседжем нам треба йти до людей.

 

– А коли плануєте наступну поїздку?

– Ми були після першого туру на фронті, потім – на Великдень, а зараз готуємо поїздку до Зелених свят, аби привезти нашим воякам до свят трохи домашнього тепла і підтримки…

Схожі Новини

Прокоментувати

Підписуйтесь на Перший Політичний у Facebook, щоб першими дізнаватись про найважливіші політичні новини України та Прикарпаття